ЄРЕТИЧНА ДЕКЛАРАЦІЯ 1965 РОКУ, ЗРОБЛЕНА ДРУГИМ ВАТИКАНСЬКИМ СОБОРОМ:

 

 

ЗАЯВА

ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ

ПРО РЕЛІГІЙНУ СВОБОДУ

 

ПРАВО ОСОБИ ТА ГРОМАД
ДО СОЦІАЛЬНОЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКОЇ СВОБОДИ В РЕЛІГІЙНИХ СПРАВАХ

1. Люди нашого часу дедалі більше усвідомлюють гідність людської особи, і зростає кількість тих, хто вимагає, щоб люди у своїх діях користувалися власним відповідальним судженням і свободою, керуючись почуттям обов'язку, а не примусом. Вони також закликають до правового розмежування публічної влади, щоб сфера справедливої ​​свободи, як окремої особи, так і об'єднань, не була надмірно обмежена. Ця вимога свободи в людському суспільстві стосується, перш за все, благ людського духу, особливо тих, що стосуються вільного сповідування релігії в суспільстві. Старанно прислухаючись до цих прагнень розуму та прагнучи довести їхню відповідність істині та справедливості, цей Ватиканський Собор вивчає священну традицію та вчення Церкви, виявляючи нове, завжди в гармонії з давніми.

По-перше, Священний Собор сповідує, що Бог відкрив людству шлях, яким, служачи Йому, люди можуть спастися та знайти щастя у Христі. Ми віримо, що ця єдина справжня релігія існує в Католицькій та Апостольській Церкві, якій Господь Ісус довірив місію поширювати її серед усіх людей, кажучи апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я вам заповів» (Мт. 28, 19-20). Зі свого боку, всі люди зобов’язані шукати істину, особливо щодо Бога та Його Церкви, і, пізнавши її, прийняти та практикувати її.

Священний Собор також визнає, що ці обов'язки впливають на сумління людей і зв'язують їх, і що істина нав'язується лише силою самої істини, яка проникає в душі ніжно, але потужно. Оскільки релігійна свобода, якої люди потребують для виконання свого обов'язку поклонятися Богові, стосується недоторканності від примусу в громадянському суспільстві, він залишає недоторканим традиційне католицьке вчення про моральний обов'язок окремих осіб і суспільств перед істинною релігією та єдиною Церквою Христовою. Крім того, розглядаючи цю релігійну істину, Священний Собор має намір розвинути вчення недавніх Пап про непорушні права людської особи та про правовий порядок суспільства.

КАПІТУЛО І

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ РЕЛІГІЙНОЇ СВОБОДИ

Мета та основа релігійної свободи

2. Цей Ватиканський Собор проголошує, що людська особа має право на релігійну свободу. Ця свобода полягає в тому, що всі люди мають бути звільнені від примусу, чи то з боку окремих осіб, чи соціальних груп, чи будь-якої людської влади, таким чином, що в релігійних питаннях ніхто не може бути примушений діяти проти своєї совісті, а також нікому не забороняється діяти відповідно до неї, приватно чи публічно, самостійно чи разом з іншими, в належних межах. Він також проголошує, що право на релігійну свободу справді ґрунтується на самій гідності людської особи, як її розуміє об'явлене слово Боже та сам природний розум. Це право людської особи на релігійну свободу має бути визнане в правовому порядку суспільства, щоб воно стало громадянським правом.

Усі люди, в силу своєї притаманної їм гідності як осіб, тобто наділені розумом і вільною волею, а отже, збагачені особистою відповідальністю, спонукаються самою своєю природою та морально зобов'язані шукати істину, особливо ту, що стосується релігії. Вони також зобов'язані прийняти відому істину та впорядкувати все своє життя відповідно до її вимог. Але люди не можуть виконати цей обов'язок у спосіб, що відповідає їхній власній природі, якщо вони не користуються як психологічною свободою, так і імунітетом від зовнішнього примусу. Отже, право на релігійну свободу ґрунтується не на суб'єктивній схильності особи, а на самій її природі. Тому право на цей імунітет залишається навіть для тих, хто не виконує обов'язку шукати та дотримуватися істини, і його здійснення, за умови підтримки справедливого громадського порядку, не може бути перешкоджано.

Релігійна свобода та зв'язок людини з Богом

3. Все це стає ще зрозумілішим для тих, хто вважає, що найвищою нормою людського життя є той самий божественний закон — вічний, об’єктивний і універсальний, — за допомогою якого Бог упорядковує, спрямовує та керує світом і шляхами людської спільноти згідно з задумом своєї мудрості та любові. Бог робить людство учасником цього закону, щоб милосердним розпорядженням божественного Провидіння ми могли дедалі глибше пізнавати незмінну істину. Тому кожен має обов’язок, а отже, і право, шукати істину в релігійних питаннях, щоб, використовуючи відповідні засоби, він міг розсудливо формувати правильні та правдиві судження совісті.

Тепер істину слід шукати способом, що відповідає гідності людської особи та її соціальній природі, тобто через вільне дослідження, використовуючи навчання чи освіту, спілкування та діалог, за допомогою яких одні пояснюють іншим істину, яку вони знайшли або вважають, що знайшли, щоб допомогти один одному в пошуках істини; і як тільки це станеться відомим, це має бути твердо прийнято з особистою згодою.

Людина сприймає та розпізнає веління божественного закону через свою совість; совість, якої вона зобов'язана вірно дотримуватися у всій своїй діяльності, щоб досягти Бога, який є її метою. Тому її не можна примушувати діяти проти своєї совісті. Їй також не можна забороняти діяти згідно зі своєю совістю, особливо в релігійних питаннях. Бо практика релігії, за своєю природою, полягає перш за все у добровільних і вільних внутрішніх актах, за допомогою яких людина безпосередньо пов'язана з Богом: такі дії не можуть бути наказані чи заборонені лише людською владою. І сама соціальна природа людини вимагає, щоб вона зовні проявляла свої внутрішні акти релігії, щоб вона спілкувалася з іншими в релігійних питаннях, щоб вона сповідувала свою релігію спільно.

Тому це образа людської особистості та порядку, який Бог встановив для людей, якщо, зберігаючи справедливий громадський порядок, людині відмовляють у вільному сповідуванні релігії в суспільстві.

Крім того, релігійні акти, через які люди, ґрунтуючись на своїх найглибших переконаннях, приватно та публічно спілкуються з Богом, за своєю природою виходять за межі земного та тимчасового порядку. Отже, цивільна влада, власною метою якої є охорона спільного блага в часі, повинна визнавати та заохочувати релігійне життя своїх громадян; проте вона перевищує свої повноваження, якщо намагається керувати релігійними актами або перешкоджати їм.

Свобода релігійних громад

4. Свобода або імунітет від примусу в релігійних питаннях, що належить окремим особам, має бути визнана також і тоді, коли вони діють колективно. Адже соціальна природа як людства, так і самої релігії вимагає релігійних спільнот.

Ці громади, за умови, що не порушуються справедливі вимоги громадського порядку, мають право на імунітет, щоб управляти собою відповідно до власних правил, шанувати Божество публічним богослужінням, допомагати своїм членам у здійсненні релігійного життя та підтримувати їх доктриною, а також сприяти створенню установ, у яких члени співпрацюють, щоб упорядкувати своє життя відповідно до своїх релігійних принципів.

Релігійні громади також мають право не бути перешкоджаними законними засобами чи адміністративними діями цивільної влади у обранні, навчанні, призначенні та переведенні своїх священнослужителів, спілкуванні з релігійними властями та громадами, що базуються в інших частинах світу, або у виборі релігійних будівель та придбанні та використанні відповідного майна.

Релігійні громади також мають право не бути перешкоджаними у навчанні та публічному сповідуванні своєї віри, як усно, так і письмово. Однак, поширюючи релігійну віру та запроваджуючи звичаї, слід завжди утримуватися від будь-яких дій, які можуть мати відтінок примусу, нечесного чи несправедливого переконання, особливо при спілкуванні з неосвіченими або нужденними людьми. Таку поведінку слід розглядати як зловживання власними правами та порушення прав інших.

Релігійна свобода також включає право релігійних громад вільно висловлювати унікальну цінність свого вчення для впорядкування суспільства та для активізації всієї людської діяльності. Нарешті, право окремих осіб, керованих власними релігійними почуттями, вільно збиратися або створювати освітні, культурні, благодійні та соціальні об'єднання ґрунтується на соціальній природі людства та самій природі релігії.

Релігійна свобода сім'ї

5. Кожна сім'я, як суспільство, що має власні невід'ємні та фундаментальні права, має право вільно влаштовувати своє домашнє релігійне життя під керівництвом батьків. Батьки мають право визначати форму релігійної освіти, яка надаватиметься їхнім дітям, відповідно до власних релігійних переконань. Тому цивільна влада повинна визнавати право батьків обирати школи чи інші засоби освіти зі справжньою свободою, не нав'язуючи їм несправедливих тягарів, прямо чи опосередковано, за цю свободу вибору. Крім того, права батьків порушуються, якщо дітей примушують відвідувати шкільні уроки, які не відповідають релігійним переконанням батьків, або якщо нав'язується єдина освітня система, яка повністю виключає релігійне навчання.

Сприяння релігійній свободі

6. Оскільки спільне благо суспільства, яке є сукупністю умов суспільного життя, за допомогою яких люди можуть повніше та легше досягти власної досконалості, ґрунтується насамперед на дотриманні прав та обов'язків людської особи, захист права на релігійну свободу стосується громадян, влади, Церкви та інших релігійних громад відповідно до особливостей кожної з них, враховуючи їхній відповідний обов'язок щодо спільного блага.

Захист та сприяння непорушним правам людини є суттєвим обов'язком будь-якої цивільної влади. Тому цивільна влада повинна ефективно брати на себе відповідальність за захист релігійної свободи всіх громадян за допомогою справедливих законів та інших відповідних засобів, а також сприяти створенню сприятливих умов, що сприяють релігійному життю, щоб громадяни могли ефективно здійснювати свої релігійні права та виконувати свої обов'язки, а саме суспільство могло таким чином насолоджуватися благословеннями справедливості та миру, що випливають з вірності людства Богові та Його святій волі.

Якщо, враховуючи особливі обставини народів, релігійній громаді надається особливе громадянське визнання в правовому порядку суспільства, необхідно, щоб водночас право на свободу в релігійних питаннях було визнано та поважалося для всіх громадян та релігійних громад.

Зрештою, цивільна влада повинна забезпечити, щоб юридична рівність громадян, яка також належить до спільного блага суспільства, ніколи, ні відкрито, ні таємно, не порушувалася з релігійних причин, оскільки між ними не допускається жодної дискримінації.

З цього випливає, що державна влада не може примушувати громадян шляхом примусу, залякування чи будь-якими іншими засобами сповідувати чи відмовлятися від будь-якої релігії, а також не може перешкоджати комусь приєднуватися до релігійної громади чи виходити з неї. І це ще більше суперечить волі Божій та священним правам людської особи та сім'ї, коли сила застосовується в будь-якій формі для знищення чи придушення релігії, чи то в усьому людстві, чи в окремому регіоні, чи в окремій групі.

Межі релігійної свободи

7. Право на релігійну свободу здійснюється в людському суспільстві, і тому його використання підпорядковується певним правилам, що його регулюють.

Здійснюючи всі свободи, необхідно дотримуватися морального принципу особистої та соціальної відповідальності: здійснюючи свої права, кожна особа та соціальна група зобов'язані моральним законом враховувати права інших, власні обов'язки щодо інших та спільне благо всіх. Необхідно діяти справедливо та гуманно щодо кожного.

Крім того, оскільки громадянське суспільство має право захищати себе від зловживань, які можуть відбуватися під приводом релігійної свободи, забезпечення цього захисту є першочерговим обов'язком цивільної влади. Однак це не повинно робитися свавільно, ані шляхом несправедливого надання переваги одній стороні, а відповідно до правових норм, що узгоджуються з об'єктивним моральним порядком. Ці норми необхідні для ефективного захисту цих прав усіх громадян та для мирного балансу таких прав, для належного сприяння чесному громадському миру, який полягає в упорядкованому співіснуванні в істинній справедливості, та для належного захисту суспільної моралі. Все це становить фундаментальну частину спільного блага та охоплюється поняттям громадського порядку. Крім того, у суспільстві має дотримуватися принципу цілісної свободи, згідно з яким свобода має бути визнана для людства якомога ширше та має бути обмежена лише тоді та в необхідних межах. Освіта для здійснення свободи

8. Люди нашого часу зазнають різного тиску та небезпеки бути позбавленими власної свободи вибору. Більше того, чимало тих, хто схильний відкидати будь-яке підкорення під приводом свободи та нехтувати належною слухняністю.

Тому цей Ватиканський Собор закликає всіх, а особливо тих, хто відповідає за виховання інших, прагнути формувати людей таким чином, щоб, поважаючи моральний порядок, вони слухалися законної влади та любили справжню свободу; людей, які оцінюють речі за власними критеріями у світлі істини, які упорядковують свою діяльність з почуттям відповідальності та які прагнуть підтримувати все, що є істинним та справедливим, охоче пов’язуючи свої дії з іншими.

Отже, релігійна свобода також повинна сприяти відповідальнішому виконанню чоловіками своїх обов'язків у суспільному житті.

РОЗДІЛ II

РЕЛІГІЙНА СВОБОДА У СВІТЛІ ОДКРИТТЯ

Доктрина релігійної свободи
Його коріння глибоко вкорінене в Одкровенні

9. Коли цей Ватиканський Собор проголошує право людини на релігійну свободу, він ґрунтує свою декларацію на гідності людської особи, вимоги якої стають дедалі очевиднішими для людського розуму завдяки досвіду століть. Більше того, це вчення про свободу вкорінене в Божественному Одкровенні, і тому християни повинні дотримуватися його ще релігійніше. Бо хоча Одкровення прямо не стверджує право на імунітет від зовнішнього примусу в релігійних питаннях, воно все ж таки виявляє гідність людської особи в усій її повноті, демонструє підхід Христа до людської свободи у виконанні обов'язку вірити в слово Боже та навчає нас духу, який учні цього Вчителя повинні визнавати та дотримуватися в усьому. Все це пояснює загальні принципи, на яких ґрунтується вчення цієї Декларації про релігійну свободу. Перш за все, релігійна свобода в суспільстві повністю узгоджується зі свободою християнського акту віри.

Свобода акту віри

10. Одним із найважливіших принципів католицького вчення, що міститься в Слові Божому та постійно навчається Отцями Церкви, є те, що людина, вірячи, повинна добровільно відповідати Богові, і тому нікого не слід примушувати приймати віру проти своєї волі. Бо акт віри є добровільним за своєю природою, оскільки людина, відкуплена Христом Спасителем і покликана Ісусом Христом до усиновлення, не може приєднатися до Бога, який об'являє себе, якщо, залучена Отцем, вона не віддасть Богові розумний і вільний дар віри. Тому цілком узгоджується з природою віри, що будь-яке нав'язування з боку людей у ​​релігійних питаннях має бути виключене. Отже, режим релігійної свободи значною мірою сприяє такому стану речей, за якого люди можуть легко бути запрошеними до християнської віри, прийняти її за власним бажанням та активно сповідувати її в кожному аспекті свого життя.

Поведінка Христа та апостолів

11. Бог, безперечно, закликає людей служити Йому в дусі та правді, і тому вони зв'язані сумлінням, але не примушені. Бо Бог враховує гідність людської особи, яку Він сам створив, яка повинна керуватися власною волею та насолоджуватися свободою. Це стало особливо очевидним у Христі Ісусі, в якому Бог досконало об'явив Себе та виявив Свої шляхи. Дійсно, Христос, наш Учитель і Господь, лагідний і смиренний серцем, терпеливо приваблював і запрошував учнів. Це правда, що Він підкріплював і стверджував свою проповідь чудесами, щоб розпалити та зміцнити віру своїх слухачів, але не примушувати їх. Він, безумовно, докоряв невір'ю тих, хто слухав Його, але покарання залишав Богові на день суду. Коли Він посилав апостолів у світ, Він сказав їм: «Хто увірує і охреститься, той спасеться, а хто не увірує, буде засуджений» (Марка 16:16). Але Він, знаючи, що серед пшениці посіяно бур'яни, наказав залишити рости і те, й інше до жнив, які відбудуться в кінці віку. Відмовившись від того, що він політичний Месія та правитель, що чинить через силу, Він волів називати Себе Сином Людським, який прийшов, «щоб служити й віддати душу Свою як викуп за багатьох» (Марка 10:45). Він явив Себе як досконалий Слуга Божий, який «тростини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не вгасить» (Матвія 12:20). Він визнавав цивільну владу та її права, наказуючи платити податки кесареві, але чітко попереджав, що необхідно поважати вищі права Бога: «Віддайте кесареве кесареві кесареві, а Боже Богові» (Матвія 22:21). Зрештою, завершивши справу викуплення на хресті, щоб здобути спасіння та справжню свободу для людства, Він завершив Своє одкровення. Він свідчив про істину, але не хотів нав'язувати її силою тим, хто йому суперечив. Бо Його Царство не захищається силою, але встановлюється свідченням про істину та слуханням її, і зростає любов'ю, якою Христос, піднесений на хресті, притягує людей до Себе.

Апостоли, навчені словом і прикладом Христа, йшли тим самим шляхом. З перших днів Церкви учні Христа прагнули привести людей до сповіді Христа як Господа не через примус чи хитрощі, негідні Євангелія, але перш за все силою Божого слова. Вони рішуче проголошували всім задум Бога Спасителя, «Який хоче, щоб усі люди спаслися та прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2:4); але водночас вони поважали слабких, навіть тих, хто помиляється, показуючи таким чином, як «кожен сам за себе дасть звіт Богові» (Рим. 14:12), а тим часом повинен слухатися своєї совісті. Подібно до Христа, апостоли завжди були віддані свідченню про Божу істину, сміливо проголошуючи з дедалі більшою сміливістю перед народом і владою «слово Боже з упевненістю» (Дії 4:31). Бо вони вірили з непохитною вірою, що саме Євангеліє є справді силою Божою для спасіння кожного, хто вірує. Тому, зневажаючи всю «зброю плоті» та наслідуючи приклад лагідності та смирення Христа, вони проповідували слово Боже, повністю покладаючись на його божественну силу знищувати сили, що є ворогами Бога, та вести людей до віри та послуху Христу. Апостоли, подібно до Учителя, визнавали законну громадянську владу: «Немає влади, окрім тієї, яку встановив Бог», – навчає Апостол, який, відповідно, наказує: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…». «Хто противиться владі, той противиться Божому порядку» (Рим. 13:1-2). І водночас вони не боялися суперечити державній владі, коли вона суперечила святій волі Бога: «Бога треба слухатися більше, ніж людей» (Дії 5:29). Незліченні мученики та вірні йшли цим шляхом протягом століть і по всьому світу.

Церква йде слідами Христа та апостолів

12. Отже, Церква, вірна євангельській істині, йде шляхом Христа та Апостолів, коли визнає та сприяє релігійній свободі як такій, що відповідає людській гідності та Божому одкровенню. Протягом віків вона зберігала та навчала вчення, отримане від Учителя та Апостолів. Хоча в житті Божого Народу, який проходив крізь мінливості людської історії, іноді траплялися випадки поведінки, які не відповідали євангельському духу, а навіть суперечили йому, Церква завжди дотримувалася вчення, що нікого не можна примушувати до прийняття віри.

Таким чином, євангельське бродіння тривалий час діяло в умах людей і значною мірою сприяло тому, що вони протягом століть могли повніше усвідомлювати гідність своєї особи та дозрівати в переконанні, що в релігійних питаннях ця гідність повинна зберігатися в суспільстві, незалежно від будь-якого людського примусу.

Свобода Церкви

13. Серед речей, що стосуються блага Церкви, навіть блага самого земного суспільства, і які необхідно зберігати завжди і всюди та захищати від будь-якої несправедливості, безумовно, надзвичайно важливо, щоб Церква мала стільки свободи дій, скільки потрібно для турботи про спасіння людства. Бо це священна свобода, якою Єдинородний Син Божий збагатив Церкву, викуплений своєю кров’ю. Вона справді настільки властива Церкві, що ті, хто їй протистоїть, діють проти волі Божої. Свобода Церкви є фундаментальним принципом у стосунках між Церквою та державною владою та всім громадянським порядком.

Церква вимагає для себе свободи в людському суспільстві та перед будь-якою публічною владою, оскільки вона є духовною владою, встановленою Христом Господом, якій за божественним наказом належить обов'язок йти по всьому світу та проповідувати Євангеліє всьому творінню. Так само Церква вимагає для себе свободи, оскільки вона є суспільством людей, які мають право жити в громадянському суспільстві згідно з нормами християнської віри.

Тепер, де релігійна свобода панує як норма — не просто проголошена на словах, не просто затверджена законами, а й щиро втілена в життя — там, зрештою, Церква досягає стабільного стану, як у законі, так і на практиці, для необхідної незалежності у виконанні своєї божественної місії, незалежності, яку церковна влада найнаполегливіше стверджувала в суспільстві. І водночас вірні християни, як і всі інші люди, користуються громадянським правом не бути перешкоджаними жити за своєю совістю. Отже, існує гармонія між свободою Церкви та тією релігійною свободою, яка має бути визнана правом усіх людей і громад і закріплена в правовій системі.

Обов'язок Церкви

14. Католицька Церква, щоб виконати божественний наказ: «навчайте всі народи» (Мт. 18, 19-20), повинна старанно працювати, «щоб слово Боже поширювалося та прославлялося» (2 Сол. 3, 1).

Він палко благає всіх своїх дітей, перш за все, підносити «прохання, благання, молитви, подяки за всіх людей... Бо це добре й приємне Спасителю нашому Богові, Який хоче, щоб усі люди спаслися й прийшли до пізнання правди» (1 Тим. 2:1-4).

Зі свого боку, вірні, формуючи свою совість, повинні старанно звертати увагу на священне та беззаперечне вчення Церкви. Бо з волі Христа Католицька Церква є вчителькою істини, і її місія полягає в тому, щоб автентично проголошувати та навчати істини, якою є Христос, і водночас проголошувати та стверджувати своїм авторитетом принципи морального порядку, що випливають із самої людської природи. Крім того, нехай вірні будуть мудрими у своїх стосунках з невірними та поширюватимуть світло життя «у Святому Дусі, у щирій любові, у словах правди» (2 Кор. 6:6-7) з усією впевненістю та апостольською ревністю аж до пролиття крові.

Бо учень має серйозний обов’язок перед Христом Учителем щодня краще пізнавати істину, яку він від Нього отримав, вірно проголошувати її та мужньо захищати, виключаючи будь-які засоби, що суперечать духу Євангелія. Водночас, однак, Христова любов спонукає його ставитися з любов’ю, розсудливістю та терпінням до тих, хто живе в помилці або незнанні віри. Тому потрібно враховувати як обов’язки перед Христом, життєдайним Словом, яке має проповідуватися, так і права людської особи та міру благодаті, яку Бог через Христа дарував людству, яке запрошене добровільно прийняти та сповідувати віру.

ВИСНОВОК

15. Отже, очевидно, що люди нашого часу бажають мати можливість вільно сповідувати релігію як приватно, так і публічно; і навіть більше, що релігійна свобода проголошена як громадянське право в багатьох Конституціях і урочисто визнана в міжнародних документах.

Але існують режими, в яких, хоча їхня Конституція визнає свободу релігійного обряду, самі органи державної влади прагнуть перешкодити громадянам сповідувати релігію та зробити життя релігійних громад надзвичайно складним і небезпечним.

З радістю вітаючи сприятливі знаки цього часу, але з сумом засуджуючи ці сумні факти, Священний Собор закликає католиків і благає всіх людей з найвищою ретельністю обміркувати, наскільки необхідною є релігійна свобода, особливо в нинішніх умовах людської сім'ї.

Очевидно, що всі народи стають дедалі більш об'єднаними, що люди різних культур і релігій пов'язані між собою тіснішими зв'язками, а також що зростає усвідомлення індивідуальної відповідальності. Тому для встановлення та зміцнення мирних відносин і гармонії між людством необхідно, щоб релігійна свобода була захищена ефективними правовими гарантіями в усьому світі, а також щоб поважалися найвищі обов'язки та права окремих осіб вільно розвивати своє релігійне життя в суспільстві.

Нехай Бог, Отець усіх, дарує людській родині, через сумлінне дотримання релігійної свободи в суспільстві, благодаттю Христовою та силою Святого Духа, досягти піднесеної та незмінної «свободи слави дітей Божих» (Рим., 8, 21).

Кожна окрема декларація була приємна Отцям Святішого Собору. І Ми, з Апостольською владою, даною Христом, разом з Преподобними Отцями, у Святому Дусі, схвалюємо, постановляємо та затверджуємо їх, і наказуємо, щоб, після синодального постановлення, вони були оприлюднені на славу Божу.

Рим, у соборі Святого Петра, 7 грудня 1965 року.

Я, ПАВЛО, єпископ Католицької Церкви